"несу тобі хороші новини" –

мені пише товаришка з Києва 

в твіттері хтось виклав "пізда русні в бахмутському напрямку"

а моя мрія – лише про те, аби його не було. 

по телефону дізнаюсь від родичів, що квартира ще стоїть – та, що вважається домом 

томно очікує на нове скидання бомб. 

моє місто було осередком маленького щастя,

містом тихих прогулянок ввечорі в парку,

містом троянд і гірлянд-ліхтарів,

містом тусовок й нічного кіно, 

місцем, що зараз мужньо стоїть і над яким приколюється маск в цьому їбучому твіттері,

а моя мрія – аби він про нього й не знав. 

аби бабці й надалі сиділи на лавицях й осудливо кидали погляд на мої стрази на обличчі. 

аби я знову пішла на недільню вечерю до друзів що обходять пішки всю Донецьку область,

а їх племінник називає себе "тиквою".

де грудневий сніг так лагідно вкриває лавиці й так шумно скрипить під ногами, які волочиш додому о другій ночі після чергової тусовки.  

де, врешті решт, просто безпечно знаходитись.

знову мирним маленьким містом з картинами на стінах. 

знову оповитим тихим життям, про яке зараз місцеві можуть лиш мріяти.

не розтрощеним вщент, не холодним, не наляканим,

не таким. 

не таким.

не таким. 

аби потяг "бахмут-львів" знову прийняв мене на своїй поличці плацкарту, 

знов проїхати країну за 29 годин.

по приїзду знову розповідати йобнуті історії і

ніколи

нікому

не віддавати 

свій дім

‍

Естер Невінчаний / Ester Nevinchanyi

‍

«I bring some good news» —

writes my friend from Kyiv

someone posted on Twitter «russians are fucked in the Bakhmut area»

and my only dream is for it to stop existing.

relatives phone to tell us that the flat is still standing — the one that is considered home

wearily waiting for new shelling.

my city was a hotbed of joy,

the city of silent walks in the evening park,

the city of roses and string lights,

the city of parties and movie nights,

a place that now stands brave and bold, the one Musk mocked on his fucking Twitter,

and my only dream is for him to never know about it,

for grandmothers to continue to sit on the benches and cast judicious glances at the glitter on my face

is for me going for Sunday evening dinner with my friends, who traversed the whole of the Donetsk region on foot,

and their nephew calls himself ‘pumpkin’

where the December snow gently covers the benches and crunches noisily underfoot when you drag yourself home at 2 a.m. from another party.

where, after all, it's just safe to be.

once again just a small peaceful city with paintings on the walls.

once again shrouded in a calm everyday life that locals can now only dream of.

not shattered, not cold, not terrified,

not like this.

not like this.

not like this.

I want a reserved seat on the ‘Bakhmut-Lviv’ train so I can travel through the whole country in 29 hours

telling stupid stories as I arrive and

never

ever 

give up

my home

‍

‍

Переклад англійською: Андрій Куранов / Andrii Kuranov